Біографія Шкорупського Богдана Олександровича, керівника оркестру духових інструментів, воїна АТО 2014-2015 рр.
Народився 15 серпня 1980 року у місті Горохові Волинської області.
1986-1995 рр. – навчався в Горохівській СШ №2, а в позаурочний час – у Горохівській музичній школі.
У 1995 р. вступив у Волинське державне училище культури і мистецтв на відділ «Духові інструменти», яке закінчив у 1999 році. По закінченню училища 1 рік працював у Сенкевичівській музичній школі, а по сумісництву – у Горохівському будинку школяра.
У 2000-2005 рр. вступив у Рівненський державний гуманітарний університет на художньо-педагогічний факультет, спеціальність «Культорологія».
У 2005-2007 рр. навчався в магістратурі Рівненського державного гуманітарного університету.
По закінченні став працювати в Горохівській музичній школі на посаді викладача духових інструментів, а з 2009 р. – у Горохівському БШ (по сумісництву).
Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції». Військове звання – солдат.
СПОГАДИ
Шкорупського Богдана Олександровича,
керівника оркестру духових інструментів БДТЮ м. Горохів, учасника АТО
Мене призвали до лав Збройних Сил України у дні першої хвилі мобілізації. У військкоматі видали форму та автомати. На шкільних та цивільних автобусах, які були передані на потреби армії, нас відправили по місцю дислокації. Усі ми були стривожені та досить напружені. Головне, що нас єднало та підтримувало – це бойовий дух та велика відповідальність, яку кожен з нас відчував перед державою, рідними та близькими.
Усі мої побратими були різного віку, тому молоді рівнялись на тих, хто мав певний військовий чи життєвий досвід, а старші – в короткий термін навчали недосвідчених солдат правилам убезпечення себе під час обстрілу, а також певним премудрощам непростого військового життя.
Особливі слова вдячності хочу висловити всім волонтерам, які нас постійно підтримували; безстрашно, незважаючи на інтенсивні обстріли, несприятливі погодні умови та небезпеку, завжди пробивалися до нас. Вони привозили не тільки теплий одяг, продукти харчування, подарунки від дітей, візити волонтерів піднімали наш дух та впевненість у тому, що з нами народ, з нами правда.
Прибувши по місцю дислокації (поблизу міста Дебальцеве), ми почали будувати бліндажі та окопи, живучи спочатку в палатках, а по приходу холодів перебрались у новозбудовані бліндажі. У сильні морози нас рятували буржуйки, які привезли волонтери. З часом облаштували свій побут, чітко розділили функції кожного бійця та правила життя між обстрілами та затишшям.
Бойове хрещення відбулося буквально через день після прибуття. Вночі почався шквальний обстріл наших позицій ворожими самохідними артилерійськими установками. Земля гула від постійних вибухів. І так було майже всю ніч. Небо світилося від заграви пострілів та канонади. З часом до артилерійських долучалися і постріли градів і навіть танків. Лише вдень ми побачили результати вогняної атаки. Про це свідчили численні воронки та спаплюжена осколками поверхня землі. І так було майже кожної ночі.
Напруження досягало апогею завжди під ранок. Боліли і пекли очі від постійного споглядання в бік ворога. Нашим завданням було не тільки вести спостереження за ворогом, влучно стріляти, але й пам’ятати, що від нашого прицільного вогню залежить життя мирного населення, їхні домівки, які знаходилися по ту сторону обстрілів. З часом нічну небезпеку «пом’якшили» завезені тепловізори, які допомогли краще орієнтуватися вночі.
Назавжди в моїй пам’яті залишаться дні, які пов’язані із загибеллю моїх побратимів… Тільки там, на сході, в зоні АТО, чітко відчув ту грань, за якою закінчується життя. Загинули молоді, сповнені сил чоловіки. Непоправимі втрати для нашої держави…
У час затишшя лиш телефон став зв’язуючим місточком між нами і рідними. Мали можливість небагато сказати, але це були такі потрібні для наших рідних слова: «Все нормально, все добре». У відповідь завжди чули: «Ми за Вас молимось. Тримайтесь! Ми Вас чекаємо!»